1944. KRYM. DEPORTACJA / TATARZY KRYMSCY
1944. KRYM. DEPORTACJA / TATARZY KRYMSCY
У 1944 році кримські татари пройшли довгий шлях заслання. Воно супроводжувалося голодом, хворобами та втратами. У перші роки заслання загинула майже половина депортованих кримських татар, але ті, хто вижив, мріяли лише про одне – повернутися до Криму. Документальний фільм розповідає про трагедію всіх кримських татар, представляючи історії реальних людей.
Fatima Osman
Директор
Yunus Pasha
Директор
СЛОВО ДИРЕКТОРІВ:
Ми, Фатіма Осман і Юнус Паша, кримськотатарські кіномитці, присвятили свою роботу розповіді про трагічні сторінки історії нашого народу. Наш документальний фільм «1944. Крим.Депортація» – це спроба зберегти та передати голоси очевидців депортації кримських татар у 1944 році. Кожна історія наших героїв втілює трагедію цілого народу, який був насильно вигнаний зі свого дому. Це особисті історії, які стали частиною великої колективної пам’яті кримських татар, і ми вважаємо своїм обов’язком представити їх світові.
Наш фільм уже показали в Туреччині, США, Великій Британії, Румунії, Литві, Канаді, Німеччині та Індії, і ми глибоко вдячні за резонанс, який він отримав у глядачів. Кожна прем’єра була нагадуванням про те, наскільки важливою є ця робота, особливо зараз, коли питання ідентичності та культурної спадщини кримських татар стає як ніколи актуальним. Ми роками працюємо над темою Криму та кримськотатарського народу, намагаючись через наші фільми передати не лише трагізм, але й силу, стійкість та багатство культури нашого народу.
Для нас важливо, щоб світ знав про депортацію 1944 року, тому що ці історії мають залишитися в пам’яті майбутніх поколінь і стати частиною історії людства. Ми віримо, що наша робота несе в собі цінності збереження пам’яті, культури та діалогу міжкультурний. Через ці історії ми хочемо показати важливість захисту прав меншин та боротьби за власну ідентичність, особливо у важкі часи. Для нас кожен показ нашого фільму є кроком до того, щоб трагедія нашого народу не була забута, а наша культура продовжувала жити, розвиватися і знаходити своє місце в сучасному світі.
Досягнення:
1) Національна прем’єра фільму відбулася 17 травня 2019 року в Києві та була присвячена 75-й річниці депортації кримських татар.
2) Фільм отримав головний приз у міжнародній документальній секції на 8-му Міжнародному кінофестивалі в Антак’ї в Туреччині.
3) Міжнародна прем’єра повнометражного фільму відбулася на Міжнародному фестивалі документального кіно! Кордони» на острові Кастеллорізо в Греції. Фільм представляв Україну в міжнародній конкурсній програмі.
4) В Індії фільм був представлений на 22-му Мадурайському кінофестивалі та отримав нагороду як найдраматичніший фільм фестивалю.
5) У списку IMDB «50 фільмів, які варто подивитися, щоб зрозуміти Україну» https://www.imdb.com/title/tt14054812/plosummary/?ref_=tt_ov_pl
Інформація про героїв фільму
Документальний фільм «1944» складається зі свідчень очевидців депортації. Вони говорять про
ранок 18 травня, подорож на заслання і перші роки життя на засланні. Герої документального фільму «1944» — люди похилого віку, які пережили депортацію дітьми. У кожного з них своя історія, своя трагедія.
Герою фільму Садиху Аджи-Селімову на момент депортації було 11 років. Його батьки померли в
перший рік заслання через тяжку роботу, а брати так і не повернулися з війська. Сам Садих був змушений жебракувати, але врешті потрапив у дитячий будинок і зумів вижити. Багато років Садих замальовував свої спогади про депортацію. На його картинах зображені реальні люди, його друзі та родичі, які померли від голоду та хвороб. Його роботи – єдине візуальне відображення тих часів.
У 1944 році Хатиджі Куртасанової було 12 років. Вона була старшою з шести дітей у родині. Її батька загнали на примусові роботи, а мати в ніч депортації залишилася в сусідньому селі.
Уже в еміграції вона півроку не могла знайти своїх дітей через комендантську годину. Коли їй це нарешті вдалося, виявилося, що з шести дітей вижили лише троє. Решта померла від голоду. Вранці померла мати Хатидже, а за нею і сестра. 12-річна Хатидж відвезла вцілілу сестру в дитячий будинок, врятувавши їх від голодної смерті.
У ніч депортації Фетіє Курдаєва була в подруги в іншому місті і сіла на вантажний поїзд, який повіз її на Урал. Її мати потрапила в Узбекистан. Ще дитиною вона пройшла довгий шлях, щоб знайти свою родину. Усі жахіття тих років закарбувалися в дитячій пам’яті та залишилися шрамами, і вони так болять їхні серця, що й досі викликають сльози на очах. За 6 місяців 1944 року загинуло 16 052 особи, половина з них діти до 16 років.